З Андрієм познайомилася в Ірпіні, коли навчалася в університеті Державної митної служби, а він служив у Нацгвардії. Мені було 18, йому – 21. Через два роки одружилася та після закінчення університету переїхали жити до Володимира. На Волині народилася донька Софія.
Згодом придбали у Володимирі власне житло, на яке кілька років збирали гроші, але у якому, так і не встигли пожити разом…

Ми все обговорювали. Ми будували один одного. А з ким зараз говорити? Я говорю з ним як з портретом. І все.

Коли розпочалася повномасштабна війна, Андрій пішов у військо добровольцем, служив старшим солдатом у складі 63-тої бригади.

За рік повномасштабної війни чоловік лише двічі приїжджав додому. Востаннє бачилися в грудні, під час його десятиденної відпустки. “Він говорив: я не переживаю, мені є що після себе залишити: тебе і Софійку. Оце були його останні слова перед тим, як він знову поїхав на війну”.

Наприкінці грудня Андрій виконував бойове завдання у Бахмуті. Зранку, 25 грудня востаннє спілкувалася з коханим телефоном. Андрій загинув того ж дня.

Побратими згодом розповіли, що він встиг їх попередити про небезпеку: “До мене подзвонили хлопці вже після похорону. Кажуть: твій Андрій – Герой. Донька може ним пишатися. Він вийшов на вулицю, побачив тих вбивць, повідомив побратимів, і цим він їх врятував”.Встиг попередити побратимів про небезпеку.

Пусто на душі. Я думала, що я не зможу жити. Але як бачите, я живу. В мене є Софія. Вона дивиться на військових і питає: там тато? Кажу, ні доця. Там не тато. Я їй сказала, що тато – це сонечко, коли нас гріє, це тато нас гріє”.