Байда Олександр Миколайович – Старший солдат, старший сапер першого інженерно-саперного відділення інженерно-саперного взводу роти інженерної підтримки Збройних сил України.
Народився Олександр 20 жовтня 1985 року в місті Джетигара, Кустанайської області, Казахстан.
У віці п’яти років сім’я переїхала в місто Волочиськ, Хмельницької області, Україна. Батьки розлучилися і його виховувала мама.
З 1992 року по 1999 рік навчався у Волочиській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів No5. Він був старанним учнем і навчався добре.
Коли Олександр закінчив 7 клас мама поїхала за кордон в Італію. Саша залишився з бабусею в селі, яка його виховувала і туди ж пішов у 8 клас.
З 1999 року по 2001 рік навчався в Полянській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів.
З 2001 року по 2004 рік навчався в Волочиському професійно-технічному ліцеї, де отримав спеціальність токаря.
Після закінчення навчання працював на підприємствах: ТОВ «Агробізнес» пекарем, ВМЗ «Мотор Січ» та Аграрна компанія 2004.
В 2009 році одружився з коханою дружиною Мариною, а у 2011 році у них народився син Давид.
З 2018 року працював за кордоном.
З початком повномасштабної війни повернувся в Україну щоб захищати свою Батьківщину. 3 червня 2022 року був призваний на військову службу.
Загинув Олександр 29 березня 2023 року в районі населеного пункту Снігурівка, Миколаївської області під час розмінування території.
Олександр нагороджений указом президента України орденом за мужність III ступеня.
Відзнаками: ” Честь і гордість Волочиської громади”, ” Мужність і звитяга”.
Історія знайомства
Познайомилися ми з чоловіком у 2004 році на дні народженні у друзів. Саша запропонував мене провести додому. На наступний день ми почали зустрічатися. Я тоді навчалася в 9 класі. Він весь час жартома говорив, що ми одружимося і що буде мене чекати. А я все говорила : « Добре, добре…»
Після школи я поїхала навчатися в Чортківський медичний коледж на фармацевта. Після закінчення повернулася в рідне місто і пішла на роботу. Через рік у 2009 році Саша зробив мені пропозицію і ми одружилися. У 2011 у нас народився син Давид. Він дуже тішився і гордився своїм сином, кожним новим його досягненням. Саша був люблячим, хорошим батьком і чоловіком.
Ми мріяли про своє житло, адже жили на найманій квартирі. Чоловік хотів, щоб його сім’я жила у достатку, тому почав їздити за кордон на роботу. Цих коштів, що ми вдвох заробляли не вистачало, мала дитина, яка часто хворіє, яку потрібно одягнути, зібрати в садочок потім до школи і так далі, не говорячи вже про комунальні витрати. І ось 2022 рік , почалася війна, ми з сином дома а він в Угорщині. Чоловік просив, щоб ми виїхали, він хотів нас захистити, хотів щоб ми були в безпеці. А сам приїхав захищати Батьківщину, вважав це своїм обов’язком. Ми залишилися з ним, його підтримували. Ми з сином дуже переживали за нього, кожна наша розмова закінчувалася фразою : “Татко ми тебе дуже любимо, обіцяй , що повернешся живим і з перемогою”. І він все сміявся і казав:” Тільки так і не інакше”. І це були останні його слова, в останній вечір коли ми з ним розмовляли, а з ранку його вже не стало.
Вже пройшов рік але ми досі не можемо змиритися, що його не має. Ми його дуже любимо і сумуємо.
