Проєкт «Любі мої»

Старший сержант Жеребецький Тарас Петрович (позивний "Бармен") народився у м. Червоноград Львівської області, закінчив там школу, згодом переїхав до Львова. Навчався в Львівській Академії друкарства, займався озелененням, працював у сфері обслуговування З 2014 року був мобілізованим та приймав участь в бойових діях під час АТО. Стояв на захисті Луганського аеропорта. Отримав багато нагород. У перший день повномасштабного вторгнення відправився в саме пекло, щоб захистити свою сім'ю, свою батьківщину. Воював у складі 80 десантно-штурмової бригади. Був старшим сержантом, командиром відділення вогневої підтримки. Врятував багато побратимів. Його поважали та прислухались.

Загинув 18.07.2022 року поблизу селища Спірне Бахмутського району Донецької області, рятуючи поранених побратимів з під ворожих обстрілів. В вересні йому мало виповнитись 35 років. При Життєво нагороджений орденом за Мужність 3 ступеня, а вже посмертно орденом за Мужність 2 ступеня. Похований у Львові на полі Почесних поховань - "Марсове поле".

Наша сім'я була найщасливішою... Ми одружились в 2009 році. Виховували двох прекрасних дітей. Максиму зараз 13 років а Катрусі нещодавно виповнилось 6 років. Максим закінчує 8 клас. Дуже розумний та хороший хлопець. Займається водним поло, приймає з командою участь в різних українських та міжнародних чемпіонатах. Мріє розробити власну комп'ютерну гру, та побувати в Америці та Японії. Катруся готується до школи, у вересні піде в перший клас. Займається танцями, любить малювати, дуже творча дівчинка, весела, дружня.

З Андрієм познайомилася в Ірпіні, коли навчалася в університеті Державної митної служби, а він служив у Нацгвардії. Мені було 18, йому – 21. Через два роки одружилася та після закінчення університету переїхали жити до Володимира. На Волині народилася донька Софія. Згодом придбали у Володимирі власне житло, на яке кілька років збирали гроші, але у якому, так і не встигли пожити разом… Ми все обговорювали. Ми будували один одного. А з ким зараз говорити? Я говорю з ним як з портретом. І все. Коли розпочалася повномасштабна війна, Андрій пішов у військо добровольцем, служив старшим солдатом у складі 63-тої бригади. За рік повномасштабної війни чоловік лише двічі приїжджав додому. Востаннє бачилися в грудні, під час його десятиденної відпустки. "Він говорив: я не переживаю, мені є що після себе залишити: тебе і Софійку. Оце були його останні слова перед тим, як він знову поїхав на війну".

Наприкінці грудня Андрій виконував бойове завдання у Бахмуті. Зранку, 25 грудня востаннє спілкувалася з коханим телефоном. Андрій загинув того ж дня.

Побратими згодом розповіли, що він встиг їх попередити про небезпеку: "До мене подзвонили хлопці вже після похорону. Кажуть: твій Андрій – Герой. Донька може ним пишатися. Він вийшов на вулицю, побачив тих вбивць, повідомив побратимів, і цим він їх врятував".Встиг попередити побратимів про небезпеку. Пусто на душі. Я думала, що я не зможу жити. Але як бачите, я живу. В мене є Софія. Вона дивиться на військових і питає: там тато? Кажу, ні доця. Там не тато. Я їй сказала, що тато – це сонечко, коли нас гріє, це тато нас гріє".

Богдан Бахуринський народився 14 березня 1979 р. в селищі Першотравенськ Житомирської області. Закінчив місцеву школу. Потім здобув фах тракториста-машиніста у Полонському професійному навчально-виховному закладі №35. Але за професією не працював.  У підлітковому віці втратив батька, тому в житті всьому навчився сам: міг звести будинок, виконати всі внутрішні роботи, провести опалення, під'єднати сантехніку. Він не цурався роботи, швидко вчився новому. Особливо любив працювати з деревом.  Його розрадою і найбільшим відпочинком була риболовля. Любив доглядати за садом. Кожне молоде деревце він прищеплював власноруч. Виплекав близько десяти кущів винограду різних сортів. Восени робив з урожаю вино, експериментував із різними смаками.  З перших днів повномасштабного російського вторгнення Богдан записався до місцевої тероборони. Патрулював вулиці, чергував на блокпостах. Згодом приєднався до лав ЗСУ. Служив стрільцем-помічником гранатометника у 30-й окремій механізованій бригаді імені князя Костянтина Острозького. Воював у Донецькій, Луганській та Харківській областях. 

Загинув 21 вересня 2022 року в бою на околицях Бахмута на Донеччині. Під час ворожого танкового обстрілу він отримав вибухову травму, осколкові поранення голови та численні переломи верхніх кінцівок. Від отриманих травм помер під час евакуації до медичної роти. На момент загибелі йому було 43 роки.

Богдан Бахуринський посмертно нагороджений відзнакою «За заслуги перед Новоград-Волинським районом».

Байда Олександр Миколайович - Старший солдат, старший сапер першого інженерно-саперного відділення інженерно-саперного взводу роти інженерної підтримки Збройних сил України. Народився Олександр 20 жовтня 1985 року в місті Джетигара, Кустанайської області, Казахстан. У віці п’яти років сім’я переїхала в місто Волочиськ, Хмельницької області, Україна. Батьки розлучилися і його виховувала мама. З 1992 року по 1999 рік навчався у Волочиській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів No5. Він був старанним учнем і навчався добре. Коли Олександр закінчив 7 клас мама поїхала за кордон в Італію. Саша залишився з бабусею в селі, яка його виховувала і туди ж пішов у 8 клас. З 1999 року по 2001 рік навчався в Полянській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів. З 2001 року по 2004 рік навчався в Волочиському професійно-технічному ліцеї, де отримав спеціальність токаря. Після закінчення навчання працював на підприємствах: ТОВ «Агробізнес» пекарем, ВМЗ «Мотор Січ» та Аграрна компанія 2004. В 2009 році одружився з коханою дружиною Мариною, а у 2011 році у них народився син Давид. З 2018 року працював за кордоном. З початком повномасштабної війни повернувся в Україну щоб захищати свою Батьківщину. 3 червня 2022 року був призваний на військову службу.

Загинув Олександр 29 березня 2023 року в районі населеного пункту Снігурівка, Миколаївської області під час розмінування території. Олександр нагороджений указом президента України орденом за мужність III ступеня. Відзнаками: " Честь і гордість Волочиської громади", " Мужність і звитяга".

 

Історія знайомства

Познайомилися ми з чоловіком у 2004 році на дні народженні у друзів. Саша запропонував мене провести додому. На наступний день ми почали зустрічатися. Я тоді навчалася в 9 класі. Він весь час жартома говорив, що ми одружимося і що буде мене чекати. А я все говорила : « Добре, добре...» Після школи я поїхала навчатися в Чортківський медичний коледж на фармацевта. Після закінчення повернулася в рідне місто і пішла на роботу. Через рік у 2009 році Саша зробив мені пропозицію і ми одружилися. У 2011 у нас народився син Давид. Він дуже тішився і гордився своїм сином, кожним новим його досягненням. Саша був люблячим, хорошим батьком і чоловіком. Ми мріяли про своє житло, адже жили на найманій квартирі. Чоловік хотів, щоб його сім'я жила у достатку, тому почав їздити за кордон на роботу. Цих коштів, що ми вдвох заробляли не вистачало, мала дитина, яка часто хворіє, яку потрібно одягнути, зібрати в садочок потім до школи і так далі, не говорячи вже про комунальні витрати. І ось 2022 рік , почалася війна, ми з сином дома а він в Угорщині. Чоловік просив, щоб ми виїхали, він хотів нас захистити, хотів щоб ми були в безпеці. А сам приїхав захищати Батьківщину, вважав це своїм обов'язком. Ми залишилися з ним, його підтримували. Ми з сином дуже переживали за нього, кожна наша розмова закінчувалася фразою : "Татко ми тебе дуже любимо, обіцяй , що повернешся живим і з перемогою". І він все сміявся і казав:" Тільки так і не інакше". І це були останні його слова, в останній вечір коли ми з ним розмовляли, а з ранку його вже не стало. Вже пройшов рік але ми досі не можемо змиритися, що його не має. Ми його дуже любимо і сумуємо.

Ми родина загиблого Героя Романенко Євгенія Васильовича , Я мама двох чудових Синів які надають мені крила. Тепер коханий наш Янгол. Безмежно любимо його і пам'ятатимо поки живі, а живі ми завдяки нашиму Герою. Почали ми зустрічаться у 2007 році ...потім чекала коханого з армії , потім почали жити разом, потім весілля, у 2012 році народили першого сина , потім почалась війна і чоловік пішов на війну у 2014 році, пройшов самі гарячі точкі як Донецький аеропорт , Авдіївка, Опитне і інші . Повернувся додому живий і щаслий що ми були поруч... Потім у 2016 році народили другого синочка ...і тато знов пішов на війну ....так ми жили ... Тато герой , а ми чекали його завжди з Коханням вдома ....

Після повномастабного вторгнення росії коханий був на війні вже ....нас вигнав в Польшу з дітьми ...так ми його і не побачили , бо сталось саме страшне 06.09.2022 він загинув під Ізюмом Харківська обл. в селі Вербівка.

Ми дуже пишаємось і кохаємо нашого Героя ....Його мрія була побачити нас з дітьми він це нагадував кожен день нам ... Ми так мріяли подорожувати .... Ми нестимо пам'ять до останнього подиха нашого життя. Він наш Герой